Лис 17, 2012 - Новини    Прокоментуй!

Віталій Абоян: «Найбільше мені подобається читати і писати книги…» (Частина 2)


Віталій Абоян: «Найбільше мені подобається читати і писати книги…» (Частина 2)

Кого читаєте з сучасних авторів? Як оцінюєте сьогоднішню обстановку в світі фентезі / фантастичної літератури?

Не можу сказати, що когось із сучасних авторів читаю запоєм і чекаю конкретно його книги. Ну, може бути, Лазарчук, може – Лук’яненко. Дещо з Дівова з задоволенням прочитав, Дяченок, де не-фентезі. З задоволення читаю Кінга, особливо його ранні твори. Того, кого запоєм, вже нового чекати, на жаль, не доводиться – Стругацькі, Саймак, Хайнлайн, Лем, Дік.

В основному читаю те, де просто сподобалася ідея (а тут грає роль анотація), якщо нормально «пішло» з перших сторінок 50. Трапляються книжки, які сподобалися дуже, на десятку, але в основному – це одиничні вибіркові твори авторів.

Обстановка в світі фантастичної літератури, на мій погляд, сьогодні не проста. Молодь запоєм читає фентезі, причому в більшості своїй не найкращої якості – це насправді саме так, я знаю подібних «читців» особисто. В общем-то, результат такого читання на обличчя – поговорити з цими хлопцями (якщо розмова про книги) в принципі не про що, тому що в 90% фентезі обговорювати нічого. Непогано йдуть бойовики, в основному в серед уже так сказати дорослої молоді. А між тим «реалістичною» фантастики видається все менше. І видавництва звинуватити в цьому теж важко – не читають, воно не продається. Виходить замкнуте коло – хороше не читають, тому його не видають, а оскільки його немає, його не читають (і т.д.).

Віталій, давайте поговоримо безпосередньо про вашу творчість – що вас підштовхнуло до письменництва?

Давайте. Взагалі, писати я почав, як уже розповідав, коли вчився у другому класі. З тих пір я час від часу щось писав, в основному розповіді і невеликі повісті. Насправді їх було не так вже й багато, і назвати ці дитячі розваги літературними творами, звичайно, не можна.

Що підштовхнуло писати? Навіть не знаю – просто цікаво. Я ж казав, що найбільше люблю писати книги – це дійсно так. А ось зайнятися просуванням написаної книги до видавництва мене, швидше за все, сподвигли відгуки читачів на сайті Самвидав. І тут я хочу висловити велику подяку «коментаторам» з Самвидаву, з подачі яких первісний варіант роману «Древо» зазнав досить великі зміни і набув вигляду «справжньої» книги. Навряд чи без цих зауважень і порад мені вдалося б створити твір, який прийняли б у видавництві.

Цикл «Нейронна мережа» як формувався? Книга «Древо війни» з цього циклу отримала премію «Старт» на всеросійському фестивалі фантастики «Аеліта» в травні 2011 року за найкращий дебют – ви пишаєтеся цим твором? Чому не випускається в папері друга книга «Захід багрів»?

Спочатку була написана повість «Загублена душа», перший її варіант був готовий ще в 2000 році. Тоді я не надавав особливої ​​серйозності свого літературної творчості, просто «пописував» для розваги, типу хобі. Але пізніше, десь у році 2006, народилася ідея роману «Древо» (він спочатку так називався), дія якого починається з того моменту, на якому закінчилася повість, і я став його потихеньку писати. Відбувалося це сильно «потихеньку», тому закінчив роман я майже через два роки. Потім капітально його правил.

Писати з, так би мовити, «серйозними намірами» я почав в 2006 році, коли задумав і зробив перші начерки до роману «Древо», опублікованим згодом під назвою «Древо війни». Але по-справжньому серйозними мої наміри стали після того, як я дописав цю книгу і прочитав її – тоді я зрозумів, що вийшло цілком читабельним твір. Досить багато часу пішло на грунтовну правку роману. Але про це я вже згадував. Тут розповім один цікавий факт – листи з інформацією про те, що «заблуканих душу» опублікують у збірнику Аеліта/005, а «Древо» збирається випустити ЕКСМО, я отримав в один день. Загалом, радість була небувалою – адже це були мої перші публікації. Я, чесно кажучи, і розсилав-то без особливої надії на відповідь, просто за принципом – а чому не спробувати, а тут …

Я скоріше пишаюся премією, а книга – вона мені подобається. Звичайно, «Древо» явна дебютна книга, це тепер уже й мені добре видно, в чисто стилістичному плані наступні книги, зрозуміло, написані краще – досвід все ж річ велика. Але сама історія мені подобається і зараз, це напевно одна їх самих «легких» для читання і цікавих моїх книг. Це все, власне, моя особиста думка, воно може відрізнятися від думки читачів.

Третій роман (досі не виданий) під назвою «Захід багрів» (що викликало у ряду товаришів нездорові асоціації з пожежним інвентарем, але насправді, назва взята від однойменної пісні групи «Нещасний випадок») був написаний вже в той час, коли «Древо війни» готувалося до публікації. Чому він не виданий – я приблизно уявляю причини, але точно їх знають тільки у видавництві.

Світ анклавів Вадима Панова – ваші твори із циклу «Соколине полювання» написані по ньому. Як ви потрапили в цей авторський світ?

У «Анклави» я потрапив і випадково, і закономірно. Випадково – тому що не рвався туди навмисно (взагалі, як ви розумієте, в той час не знав про існування цього проекту), мені просто запропонували у видавництві. Закономірно – напевно, тому що написав, як це зараз називають, «жорсткий кібербоевік» «Древо війни», а «Анклави» – вони і «жорсткі», і почасти «кібер», і абсолютно точно «бойовик». Загалом, мені запропонували, я погодився. Не без задоволення. Як я вже якось писав у «творець світів» в анотації до «Соколиної полюванні», «Анклави» я з цікавістю читав з самого їх початку, чекаючи виходу наступної книги. Тому участь у проекті, який для мене завжди був чимось особливим, звичайно, є і гордістю і великим задоволенням – чи багато людей можуть продовжити писати те, що запоєм читали кілька років? А мені от пощастило.

Книги по анклаву більше ваш стиль або «під Панова»? Чи легко працювати з Вадимом, як з редактором і творцем світу?

На рахунок стилю – я спеціально не намагаюся наслідувати стилю Панова. Зрозуміло, прагну дотримуватися, скажімо так, «кон’юнктури світу», «цінностей», які Вадим зробив пріоритетними для жителів анклаву (да адже вони не особливо-то і відрізняються від нашого світу). Тому в моїх «анклавних» книгах стиль відсотків на дев’яносто мій, а не десять їм дісталося від творця світу. Хоча мені здається, з кожною книгою відсоток все більше збільшується в «мою» сторону.

Багато в чому працювати з Пановим, як з редактором і з автором світу, як мінімум цікаво. В першу чергу для мене це великий досвід попрацювати з метром і повчитися у нього. На рахунок легкості – нормальна робота: у чомусь він явно прав, в чомусь я буваю не згоден – з Вадимом цілком можна сперечатися і навіть іноді переконати у своїй правоті, десь просто приходимо до консенсусу.

Цілком демократичний стиль роботи.

Скільки разів ви прочитали основний цикл Вадима, щоб так добре в ньому розбиратися і орієнтуватися?

Цікаве питання. Я аж сам задумався. Один раз у міру виходу книг, другий раз прочитав всі книги разом перед тим, як проект стартував, потім, під час написання чергової книги, я періодично «почитую» той чи інший твір. Зараз електронні версії «анклави» в моєму комунікаторі обросли масою усіляких позначок і закладок – щоб було зручно знаходити потрібні місця для узгодження того, що пишу я. Так що виходить, що приблизно три рази.

Хто у світі анклавів вам найбільш симпатичний?

Тут, гадаю, ви мали на увазі вихідну пенталогію. Зізнатися, ніколи не замислювався над цим питанням. Всі персонажі в анклаві в чомусь симпатичні, а в чомусь – відразливі. У своїй творчості я прагну дотримуватися схожих принципів. Це не данина необхідності і не бажання бути схожим на Панова, просто мені не дуже до душі, коли персонажів і світ чітко розділяють на чорне і біле, позбавляючи півтонів. Швидше за все, з основних персонажів мені симпатичніше Грязнов, з другорядних – Мамаша Даша і Олово. З прохідних – Вім Дорадо.

Коли настане епоха Цифри?

Ось так ось вам прямо і скажи. Це, знаєте, великий секрет. А якщо серйозно, то я вважаю, що щось ніби тієї самої епохи Цифри (а зауважте, що в анклаві її всі чекають, але ніхто не знає, як вона виглядає) рано чи пізно настане. Швидше рано, якщо хочете мій прогноз – десь років через 30-50. Однак (і це ще один прогноз) епоху Цифри може обігнати епоха генної інженерії. Але ми тут вдатні вважати, а там, в «Верхньому світі», Боги розташовують, так що прогноз мій – це пальцем в небо.

Ви спілкуєтеся з іншими авторами, які беруть участь у проекті анклави? Ви обговорюєте – про що буде написана книга кожного з учасників чи все це в компетенції Панова?

З іншими авторами (поки, власне, з автором – з Андрієм Фроловим) ми спілкуємося небагато, зазвичай в плані обговорення якихось назв і пересічних подій. Періодично задаємо питання творцеві світу – Вадиму Панову: чи можливо на його погляд ввести в світ ту чи іншу нову лінію розвитку. Насправді спілкування не занадто широке – ми всі живемо в різних містах, і якщо по кожній дрібниці чекати відповіді сусіда, написання книги загрожує сильно затягнутися. Та й немає в цьому великої необхідності.

Про що буде написана книга, вирішує не «колегія» або Панов, а автор. Зрозуміло, короткий синопсис узгоджується з кураторами проекту – щоб не вийшло ситуації «хто в ліс, хто по дрова», але все на волі автора. Так що тут мені доведеться розвіяти міф про «літературних негрів, що працюють на Панова». Немає ніяких негрів, ніхто нікому нічого не нав’язує, а при виборі сюжету Вадим лише вибирає те, що підійде.

Африка, Британія – про які місця вам цікаво ще написати? Чи вивчаєте ви досконально місцевість, в яку посилаєте героїв?

Насправді, місця, де буде відбуватися дія, я вибираю, коли придумую нову історію. Локацію я зазвичай визначаю, як найбільш підходяще для саме цієї історії місце. Так, Африка з’явилася тому, що танкеру просто ніде було б збитися зі шляху так, щоб зустрітися з тубільцями, зеками і загубилася лабораторією. Та й маршрути танкерів досить стандартні – дивно було б зустріти «Хеллеспонт Стар» де-небудь біля берегів Гренландії, йому там просто нічого було б робити. Единбург я вибрав як відокремлений Анклав на острові, потім мені сподобався той факт, що Единбург був першим анклаву. Дія нинішнього роману, який, сподіваюся, теж побачить світ, відбувається в М’янмі (комусь звичніше назву Бірма). І це теж обумовлено необхідністю помістити героїв в особливі умови. До речі, М’янма була не єдиним кандидатом, але решта відпали за «профнепридатністю» в плані геополітики анклаву. Місцевість намагаюся вивчати настільки, наскільки можливо. Зазвичай у мене весь час відкритий Google-Earth, я завжди звіряюся з картою. Конкретні місця вивчаю з фотографій, читаю про них офіційні статті та відгуки туристів. Не хотілося б, щоб хтось із читачів, бував багато разів, скажімо, в Единбурзі, сказав, читаючи: «Ось це брехня, ця вулиця зовсім в іншому місці, а ось тут абсолютно іншу будівлю». Я добре знаю це відчуття, воно мені знайоме з читання книг, в яких описується щось з медицини – просто смішно стає, коли автор не спромігся дізнатися, як це роблять насправді. Але якось так вийшло, що з описуваних мною на сьогодні в анклаві місць, я сам ні в одному не був (хоча й побував у багатьох інших країнах), але, думаю, виправити це упущення в наступній книзі.

У яких ще проектах вам би хотілося взяти участь?

Знаєте, ніколи не замислювався про це. Навіть так от з ходу і не скажу. Можливо, «Залюднений острів».

Розкажіть про героїв ваших творів – слухаються вони вас або норовлять вступити як їм заманеться? хто самий характерні з них? чию лінію вам би хотілося неодмінно продовжити?

Героями моїх творів рідко стають такі суперактивність, ні в чому не сумніваються люди. Напевно, тому, що і в житті я таких людей не люблю – з одного боку вони багато чого рухають, але, абсолютно точно, і всі біди від них. Найчастіше я намагаюся зробити героя досить діяльним (інакше – який він герой?), Але при цьому все ж схильним замислюватися про наслідки власних вчинків не тільки для себе, але і по відношенню до решти людям.

Чи слухаються мене герої? Коли як. Ви задали правильне питання – найчастіше, навіть коли пишеш за заздалегідь наміченим синопсис, хтось із героїв ні-ні, та й норовить піти кудись убік від приготованої для нього ролі. Тому в більшості випадків я не пишу розгорнутий синопсис відразу, зазвичай додаю по 5-10 голів вперед у міру написання. Коли пишеш без синопсису (і так я теж пробував), то свобода героїв виходить зовсім вже зайвою, що призводить до «провисання», якщо героям заманеться «загуляти». А повний синопсис вганяє мене у віртуальні рамки, написане виходить якимсь сухим і неживим. Так що варіант з покроковим розвитком для мене виявився найбільш прийнятний. Пояснити цю ситуацію досить просто – одна справа, коли герой живе лише в голові, у нього є характер, є минуле, зовнішність, але він ще нічого не зробив. Зовсім інша – коли він уже оживає, вписуючись і приживаючись в рамках сюжету. З’являється можливість побачити його з нового боку, і вже ніяк неможливо «відрадити» героя від участі в якій-небудь, наприклад, заварушки. Можна, звичайно, міркувати про містику і ожилих в паралельних всесвітів персонажах, але це вже фантастика.

Найхарактернішим героєм, на мій погляд, у мене вийшов Хоакін Моралес з «Соколиної полювання». Він і спочатку замислювався як такий «залізний людина» – причому, залізний в усьому: із залізною мораллю, залізними принципами, залізними нервами і залізними кулаками, – але в ході написання всі ці його якості якось самі собою переросли в щось більше і, почасти, більш людське. Дуже симпатичні мені і Мортімер Мортенсен з Бойдом з «Вірусу забуття».

На рахунок «неодмінно» – не можу сказати, що ось прям ночей не сплю, хочу про когось продовжити. Нові герої мені не менш цікаві, ніж вже «народжені», а, може бути, навіть більше – у них все ще попереду і цікаво, що з зачатків в моїй голові в підсумку вийде. Але ті, хто любить повертатися до героїв-»хорошим знайомим», думаю, отримають, що хотіли – в парі ще не вийшли творів вони зможуть зустріти вже фігурували на сторінках моїх книг персонажів.

З ким у співавторстві ви б хотіли написати книгу? У яких ще жанрах вам би хотілося себе спробувати? Може бути, фентезі або альтернативна історія?

Навіть не знаю. На початку інтерв’ю я згадував, що для написання книги мені не потрібні помічники. Більш того, у мене було вже дві спроби написання чого-небудь у співавторстві. Поки нічого не вийшло.

Але не можу сказати, що я проти співавторства. Цікаво спробувати (спробувати тому що я не знаю наперед, чи вийде) з тим же Пановим. З Лук’яненко, Дяченко. Так, з усіма, чиї книги мені цікаві. Скажете, занадто сильно замахнувся? Але адже цілком зрозуміло апріорі, що нічого не вийде, якщо писати з тим, чий стиль мені самому не подобається. А у перерахованих кандидатур можна ще й багато чому навчитися, крім цікавої роботи у співавторстві.

Абсолютно точно не фентезі і не альтернативну історію. Давно думаю про написання чогось на зразок психологічного трилера (цілком можливо, що й з елементами фантастики) і дуже цікаво спробувати створити щось реалістичне з деяким ухилом у бік постмодернізму. Вже не знаю, коли я за це візьмусь, і що з цього вийде, але будемо сподіватися на краще.

Звідки взялася історія про хлопчика Тему і мурашки? Серію оповідань для і про дітей продовжувати думаєте?

Історія про хлопчика Тему взялася від, власне, хлопчика Теми. У житті все відбувалося, зрозуміло, дещо прозаїчніше – хлопчик Тема просто поселив у банку мурашку і годував його усілякими ласощами. А особисто мене вдома дістали мурахи, з якими доводиться боротися кожне літо. Ось так, на стику двох «проблем» і народилася ця історія. Серію оповідань про дітей продовжувати думаю, та все якось руки не доходять. Є ще три задуманих (одні навіть на половину написаний) розповіді, та й «матеріалу» досить багато. Ось як зберуся з духом – так і продовжу.

Як ви гадаєте, чому ваші деякі ідеї виливаються в розповідь, а деякі доростають до повноцінної книги?

У розповіді у мене мало ідей виливається – не дуже-то я розповіді люблю, тому хороші і потенційно великі ідеї просто шкода на них витрачати. Однак деякі задумки у формі роману подані просто не можуть бути.

Та й іноді банально виникає бажання написати саме розповідь.

Як плануєте справляти прийдешній свято? Чого чекаєте від майбутнього року? Ваші передноворічні побажання читачам.

Новий рік, швидше за все, відзначати будемо традиційно в колі сім’ї з дітьми. Напевно, будуть гості – теж з дітьми. Дітям подобаються свята більше, ніж дорослим, вони ще бачать в них якесь чарівництво, їх захоплення куди більше і щирою, ніж у дорослих. Буде ялинка, подарунки, квест по будинку, стіл з смакотою для всіх і «дзвоном келихів» для дорослих. Сподіваюся, буде весело.

Планів на майбутнє, як мовиться, громаддя, їх би все здійснити. На найближчий час у мене в планах стоїть закінчити книгу, яку я зараз пишу, а потім постаратися все-таки закінчити написаний відсотків на 70 роман «Мертва життя», який залишається в підвішеному стані вже другий рік. Сподіваюся, що він зацікавить видавництво і побачить світ. На більш віддалене майбутнє є кілька задумок в жанрі кіберпанк і ще одні роман про освоєння космосу в жанрі, якщо так можна висловитися, «полужесткой» НФ, дія якого буде відбуватися в тому ж світі, що в «Мертвою життя». Але плани мають звичай мінятися самим непередбачуваним чином, так що…

Від майбутнього року чекаю того ж, що й завжди – власне, майбутній він тільки в нашому, людському, розумінні: йде собі час да йде, це ми розставляємо на ньому якісь віхи та орієнтири. Чекаю можливості (як зовнішньої, так і внутрішньої – так званої «полювання») дописати недописаний і написати нове, чекаю, що написане буде видано. Як усі нормальні люди, чекаю, що мій праця буде оцінена і принесе «матеріальні блага». В общем-то – чого чекати, робити треба чогось, тоді все вийде.

Читачам хочу побажати здоров’я і радості в житті. І обов’язково (як читачам) – щоб книги, яких вони чекають, не тільки виправдовували очікування, а й перевершували їх, щоб нові твори викликали інтерес, щоб поменше було жалю, що даремно прочитав книгу.

Автор: melina

Можливо вас зацікавить:
 

Переглядів: 116

Є що сказати? Залиште свій відгук прямо зараз!