Чер 30, 2012 - Новини    Прокоментуй!

Олена Мариничева: Українська література зробила крок далі російської (інтерв’ю)


Олена Мариничева
Олена Мариничева – перекладач сучасної української літератури на російську мову. Завдяки їй десять років тому російські читачі познайомилися з сучасною українською літературою.

У 2001 році в Росії вперше вийшов переклад “Польових досліджень українського сексу” Оксани Забужко. У 2007 році – “Солодка Даруся” Марії Матіос. Олена Мариничева перекладала тексти Сергія Жадана, Євгенії Кононенко, Тані Малярчук, Кості Москальця.

Сьогодні Олена Мариничева переводить гучний роман “Музей покинутих секретів”.

У 2011 році виповнилося вже десять років, як у Росії читають сучасну українську літературу. “Українська правда. Життя” зустрілася з Оленою Мариничевою, щоб поговорити про підсумки десятиліття.

- По-вашому, чого не вистачає українській літературі?

- Зрілості. Сердечність, щирість нової української літератури мають і свій зворотний бік – незрілість.

- У вас є улюблений персонаж сучасної української літератури?

- Даруся Солодка. Вона мені дуже близька своїм “не від світу цього”, своєю душевною дивиною.

- А чи є книжка-мрія, яку б дуже хотіли перевести, але не склалося?

- Свого часу я дуже хотіла перевести “Депеш Мод” Жадана. Але не я її перевела. І ревниво ставлюся до того перекладу, що вийшов. Я б перевела по-іншому.

Ну, а в даний момент не можу собі дозволити розкіш говорити про абстрактні плани, тому що цілком поглинена перекладом “Музею” Оксани Забужко: видавничі терміни підтискають.

- Розкажіть забавну історію, пов’язану з перекладом з української на російську.

- Один такий епізод пов’язаний з повістю “Інопланетянка” Забужко. Там героїня у фіналі нарешті сідає за друкарську машинку, і нарікає на крикливого горобця. Вона йому каже “А здох би ти”. Я так і переклала: “Та щоб ти здох”.

Але український текст при дослівному перекладі на російську завжди звучить грубіше, різкіше – це загальне правило, і я його звичайно враховую. У разі ж “з горобцем” на цю втрату “посмішки” першою звернула увагу Оксана, – вона запитала мене, мовляв, ти би своєму коту сказала “Щоб ти здох”? А я б коту такого не сказала.

Тоді я перевела “Та пішов ти в баню”.

А недавно я перекладала еротичні сцени в “Музеї покинутих секретів”. Пам’ятаю, ми з Оксаною погоджували синоніми слова “член”. Якщо б комусь сторонньому попалася на очі ця наша переписка, думаю, він був би дуже шокований: дві дами на повному серйозі обговорюють – “Адріану, значить, залишаємо член? – Так, а в Артема міняємо!”

- Як взагалі йде робота над таким текстом, як “Музей покинутих секретів”?

- Як завжди. Нічого надзвичайного. Роман талановитий, об’ємний.

Звичайно, легше працювати з компактним текстом, на одному диханні. У великих текстах присутні різні тональності, а значить і різні “діапазони” дихання, крім того, завжди є сильніші і більш слабкі місця.

Мій перший читач – мій чоловік, і йому дуже подобається російський варіант роману. Редакції журналу “Новий світ” текст теж сподобався, зараз готується публікація перших розділів “Музею”.

“Музей” мені особисто цікавий ще й тим, що тут героїня роману, – вперше у Забужко! – любить і любима.

Я знаю, що були претензії до Оксани за сюсюкаючу мову в любовних епізодах. Може бути. Але ж героїня – любить, закохана! Згадайте опис її першого поцілунку з Адріаном. Є й інші епізоди – точні, важливі й гарні. До речі, починаючи з третього розділу я, за згодою Оксани, трохи змінила пестливе ім’я, яким називає Адріан Дарину, так що “сюсюкання” в російському варіанті стане значно менше.

- Чим такий роман може зацікавити читача в Росії?

- У нього особлива філософська і метафізична складова.

Оксана торкається вкрай цікавої зараз теми філософії, фізики, природознавства – теорії суперструн. Мій син-фізик як раз – ось такий випадково-невипадковий збіг! – займається цією областю науки і в розмовах зі мною “перевів” для мене теорію суперструн на мою гуманітарну мову.

Говорячи дуже приблизно, теорія суперструн полягає в тому, що минуле, майбутнє, сьогодення, простір і людей – всю світобудову пронизано найтоншими нитками. Вони всі взаємопов’язані. У цих взаємозв’язків і взаємозалежностей існують свої закономірності, якісь з них можна позначити, розгледіти.

Оксана саме цю ідею розвиває за допомогою художніх образів. І це надзвичайно цікаво. Згадайте, наприклад, як у романі героїню в якихось виняткових ситуаціях пронизує усвідомлення пов’язаності всього з усім і невипадковості подій, як вона на якусь частку миті бачить вектори-нитки, що пронизують собою час, що біжать від однієї долі до іншої, об’єднуючи все в єдиний візерунок.

Весь роман на цьому побудований. Я раніше не зустрічала, щоб у художньому тексті про таке говорили настільки точними, вивіреними словами.

Цікава й історична сторона “Музею”.

- Мені здається, саме спірні історичні та політичні епізоди можуть викликати великий інтерес у Росії.

- Згодна, я і сама писала про це в статтях у “Новому світі” і в “Дружбі народів”. Там я теж зробила акцент не на суперструнах, а на історії та політиці. Мені хотілося підготувати грунт для сприйняття роману.

Але не варто думати, що в Росії буквосполучення “УПА” викликає у всіх тільки негативні реакції. Упереджені, ті, кому “і так все ясно”, роман, швидше за все, читати і не стануть – такі взагалі мало читають. Адекватні ж читачі знають, що будь-яке історичне явище багатозначне.

Хоча тема УПА, безперечно, додасть інтересу до роману.

Не варто забувати, що навіть в радянській літературі тема УПА піднімалася не завжди в канонічно-радянському трактуванні: згадаймо хоча б чудовий вірш Давида Самойлова “Бандитки”.

Ще в “Музеї” є найважливіша лінія – Україна сьогодні. В описі суспільно-політичних реалій присутні й сатиричні нотки. В Оксани прекрасне почуття гумору. В неї блискуче виходить розсмішити читача. Вона дає точні і смішні характеристики реальностям сьогодення.

Але це не памфлет на злобу дня. І хоча Оксана пише про події до 2004 року, текст аніскільки не застарів.

- До речі, в критиці звучала думка про те, що лінія сучасної України в романі – найслабша. Згодні?

- Ні. Ви зараз, очевидно, маєте на увазі деяких “внутрішніх” українських критиків. Для читача ж з боку все здається дуже доречним, а сучасний соціально-політичний пласт роману – переконливим.

Думаю, що градація роману частинами різної художньої сили проходить не по осі часу.

- А як?

- Можливо, коли автору потрібно щось розповісти і одночасно “зшити” епізоди, дія сповільнюється, стає ніби трохи затягнутою. Але Забужко – хто б там що не казав – завжди вчасно ставить крапку.

- Якщо від “Музею” перейти до сучасної української літератури. Вона взагалі цікава в Росії?

- Дуже. Інакше б книги не видавалися.

- Звідки джерело інтересу? Хто подвижники – перекладачі, видавці, читачі?

- Коли як. Ініціатива йде від видавця чи перекладача. Велику роботу робить у цьому році журнал “Новий мир”. З номера в номер там поміщають і переклади української літератури, і статті про неї.

Читач таким чином починає дізнаватися про нові імена й про те, що є перекладені російською книжки.

Коли вдалий автор, вдалий текст і вдалий переклад – читач звертає увагу і читає.

- Кого із сучасних українських авторів точно добре знають в Росії?

- Оксану Забужко та Сергія Жадана.

Оксану знають переважно за її прозовими текстами. У роману “Польові дослідження українського сексу” було вже три перевидання. Знають Забужко і за її інтерв’ю та соціально-політичні висловлювання в російській пресі. Однак Оксана, після виходу тут своєї першої книжки, лише двічі приїжджала в Москву.

А от Сергій Жадан досить часто буває в Москві з “гастролями”, як він висловлюється, і це теж допомагає просуванню тут його творчості. Сергія знають ще й завдяки безлічі перекладачів його поезії. Прозу Жадана теж нерідко переводять “бригадним методом”.

Чимало переказів у Андруховича. Його ім’я в Росії відомо, але з книгами, на жаль, знайомі менше.

- Якщо припустити, що в Україні з’явився новий цікавий автор. Як його можна “продати” російському видавцеві і читачеві?

- Якщо такого автора виявлю особисто я, то, гадаю, негайно подзвоню деяким знайомим видавцям, зв’яжуся з літературними журналами. Скажу, що в Україні з’явився новий приголомшливий письменник, і його треба хапати, перекладати, публікувати.

Сама ж і переведу, вклавшись у роботу на повну котушку, і – ризикну самовпевнено заявити – він сподобається й іншим, не знаю, правда, наскільки все це відноситься саме до “купівлі-продажу”.

- Отже, перекладач тут локомотив.

- Це в моєму випадку. Напевно є видавці, які й самі читають українською. Але я таких практично не знаю.

Хоча вважається, що українську мову вчити нема чого – вона й так зрозуміла. Але на практиці виявляється, що вона не зрозуміла. Не знаєш літери, не зрозумієш слова, – вислизне й сенс.

Але українською літературою все одно цікавляться. Ось уже знають про неперекладений роман “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко.

До речі, в листопаді можна відзначити десятиліття нової української прози в Росії. У 2001 році вийшов роман Юрія Андруховича “Московіада” та книжкове видання роману Оксани Забужко “Польові дослідження українського сексу”.

- Десять років – це великий період. Як підвести його підсумки?

- Українська література близька російському читачеві. Україна – теж пострадянська країна, як і Росія. Тут є схожі комплекси переживань.

Але українська література зробила крок далі. Вона змогла сказати більше, відвертіше і більш щиро. Думаю, це пов’язано з появою нової країни, з надією, з Майданом, з відчуттям того, що все тільки починається. У Росії надії менше.

- Зараз ЗМІ можуть зробити дуже багато для формування іміджу кого завгодно. Наприклад, іміджу сучасної української літератури в Росії. Як вона виглядає?

- Минуло 10 років, переведено чимало книг, але тільки зараз відбувається інтенсивне знайомство з сучасною українською літературою.

Це щось екзотичне, не зовсім ясне. Когось може дратувати, когось може приводити в захват. Але це не байдуже ставлення.

У мене є знайома – хороша російська поетеса і прозаїк. Вона мені написала, що я – підла екстремістка, тому що перекладаю Забужко й Матіос.

- А самі українці беруть участь у формуванні такого образу?

- Українці, які приїхали сюди, швидко асимілюються. І багато з них якось забувають, що вони – українці. Сучасна українська література іноді допомагає їм згадати про щось забуте, і це не завжди проходить безболісно.

Пам’ятаю, подарувала друзям роман “Солодка Даруся”. Це подружня пара, вона – білоруска, він – українець. Я їм потім подзвонила запитати, як роман. Виявилося, що чоловіка відвезли на “швидкій” після того, як він почав читати “Дарусю”.

- В Україні майже не переводять сучасну російську літературу. Чому?

- Можливо, це пов’язано з політичною ситуацією. Тут і страх втрати незалежності, страх впливу Москви. На тлі цього йде відштовхування від російського.

Іноді я зустрічаю в українському інтернеті – і з боку рядових читачів, і з боку деяких українських письменників і публіцистів – зневажливі висловлювання про російську, особливо класичну, літературу. Але це не означає, що вони її не знають і не сприймають насправді.

Такий декларований негатив диктує, як мені здається, сучасний суспільно-політичний контекст.

- Які теми та образи можуть зацікавити російського читача? Щирість і надія, про які ви говорили вище – це якось абстрактно.

- Автобіографічність прози. Хоча в самій українській літературі це сприймається як “мінус”.

Наші російські письменники ховаються. Вони пишуть про вигаданих героїв і вигадані ситуації. А в українській літературі автобіографічність хлюпає через край. І вона цим теж цікава.

Цікаві, звичайно, і соціально-політичні явища. За останні роки відбулися важливі політичні зміни. Був Майдан – в Росії такого ніколи не було. І тепер цей досвід почав входити в літературу – і в Оксани Забужко, і в Ліни Костенко.

Цікаві історичні реалії, які в Росії сприймають не так, як в Україні. З такими реаліями працює, наприклад, Марія Матіос. Дай Бог, щоб подібні книги виходили частіше. Потрібно знати суб’єктивні картини світу, національні образи минулого.

- А ви взялися б переводити українського класичного автора?

- Якщо автор мені близький – то взялася б. Але мені все ж цікавіше займатися сучасною українською літературою. Вона пов’язана із сьогоднішнім днем і з моїм життям.

Я відчуваю, що краще зможу це перевести. Класичну українську літературу потрібно перекладати на класичну російську – це добре зроблять перекладачі старої, радянської школи перекладу.

Мені цікавіша сучасна українська мова.

- Яка вона, ця сучасна українська мова?

- Вона жива, вируюча, в постійному русі. Вона вбирає в себе все.

Хоча я чула, що русизми й полонізми – це не українська мова, а “засмічення української мови”. Але це не вірно. Все, що мова вбирає, стає його частиною.

Сьогодні в українській мові є і суржик, і англіцизми, і русизми, і полонізми, і галицизми, і арго. Її не можна штучно правити.

Це мова і вулиці, і філософських роздумів, і внутрішнього психологічного монологу. Люди можуть себе виразити за її допомогою. Ось мої співвітчизники себе так висловити не можуть – норма і певний набір слів, набагато менш гнучкі у нас зараз – тяжіють.

Свобода мови – це велика справа. Це незворотній запас незалежності. Його не можна ламати через коліно. Та мені здається, і неможливо.

Автор: alla

Можливо вас зацікавить:
 

Переглядів: 222

Є що сказати? Залиште свій відгук прямо зараз!