Олена Костюкович: «Траекторія Еко» різноманітніше, ніж «Ім’я Рози»


Олена Костюкович: «Траекторія Еко» різноманітніше, ніж «Ім'я Рози»
Перекладач і літературознавець Олена Костюкович – культова постать серед тих, хто розуміє. Це письменниця, відтворивши Умберто Еко по-російськи. Костюкович вже давно живе в Італії, де викладає і тримає літературна агенція, що займається просуванням російських книг в Європу. Про те, що зроблено Оленою Костюкович, досить докладно розповідає вона сама. «Приватному кореспонденту» залишається побажати їй здоров’я, творчої активності та працездатності на довгі-довгі роки.

…У 2003 році я зробила переклад роману Еко «Баудоліно» і зійшла з дистанції, тому що писала свою власну книгу «Їжа. Італійське щастя ». У неї виявилася щаслива доля, в даний момент вона вийшла або виходить в 11 країнах, і зараз я домовляюся з італійським телебаченням про серію телепередач за моїм сценарієм і з моїм конферансом.

Це мають бути зняті зустрічі в різних областях Італії з відомими іноземцями – під розмови про культуру італійського столу.

Як тільки вдалося розправитися з «Італійським щастям» на двох мовах, спочатку російською, потім на італійському, тоді ж я сіла за переклад книги есе Еко «Повний назад». Чудова книга.

Ось її долею в Росії («Ексмо», 2007) я незадоволена. Книзі якось не знайшлося місця ні у відгуках критиків, ні в сприйнятті читачів. Як це можливо? Що може бути актуальніше, ніж висловлювання такого розумного і інформованої людини на теми, що хвилюють всіх нас?

Тепер виходить ілюстрований роман Еко «Таємниче полум’я цариці Лоани» («Симпозіум», 2008). Вона про те, як інтелігентна людина переживає інсульт, втрачає пам’ять і відновлює її через перечтеніе всієї культури XX століття, в тому числі газет фашистського періоду, відновлює через звичне йому в молодості читання «між рядків». Багато спільного і з нашою інтелігентської пам’яттю ХХ століття і його принад. А багато і різного – все ж Італія, Захід, Європа. По-моєму, це і цікаво.

Цікаво, що в центрі структури роману – контраст реальності опису з реальністю живого вчинку. По-справжньому згадати, хто він є, герой може лише, коли згадує свою власну геройську історію: йому 13 років, і він погоджується виводити зовсім незнайомих йому партизанів вночі через ліс. Страх, пристрасть – і ось тут все стає в пам’яті на місця.

Книга, по-моєму, необхідна і чудова. Вихід, природно, у смерть, тобто все з такими труднощами набране, звичайно, знову гине через банальну, неминучою, повністю провальною розв’язки, яка чекає на всіх нас.

У романі багато ілюстрацій, які надають розповіді «кредитоспроможність». Те, що читач сприйняв би вполуха або впівока, репрезентировано у своєму об’єктному вигляді на ілюстраціях – і це зовсім інший ефект. У такий же точно функції виступають гасла, газетні статті, пісеньки і речівки епохи. Перекладати їх було і болісно і чарівно.

- Ви пам’ятаєте першу зустріч з Умберто Еко. Що було спочатку – тексти чи особистість Еко?

- Особистість і тексти, з семіотики нам відомо, нерозривно пов’язані. До речі, я знала Еко саме як семіотика. Прочитала його наукові книги від «Відкритої структури» до «Поетики Джойса».

А тут саме в 1980 році Еко написав перший роман – про, цікаво, відомий культуролог написав роман. Ну і стала читати. Я працювала в Бібліотеці іноземної літератури, в журналі «Сучасна художня література за кордоном».

Автори цього журналу були зайняті переказуванням для російських читачів тих зарубіжних книг, які, найімовірніше, ніколи не будуть перекладені російською мовою з цензурних міркувань.

Книгу я відкопала в нашому бібліотечному спецхрані – це був повний аналог «Межі Африки», описаного в самому романі. Заборонена книга. Я тут же написала про неї статтю, яка вийшла в 1982 році, і невідомо як прознавши про яку, італійці моментально перевели її і надрукували у збірнику есе про «Імені троянди», перебрехали, правда, транскрипцію мого прізвища, але бог вже з цим.

Після цього вийшов і мій переклад «Імені троянди», який я зробила на чистому ентузіазмі (контракт – потім). Отримавши від радянського видавництва «Книжкова палата» пропозицію на видання, літературні агенти Еко Карла Танці і Маріо Андреозе побажали насамперед поговорити зі мною по телефону, залишилися цілком задоволені і запросили мене на зустріч з автором у Мілан.

- Чи відрізняється ця перекладацька робота від перекладів інших авторів?

- Так адже я майже і не перекладала ніяких інших авторів, тому що надовго сінтонізіровала свій стиль з ековскім, в цьому випадку стиль, здається, працює, а в інших – хто знає?

Правда, я перевела велика праця одного єзуїта, який жив у XVII столітті, і готую зараз його видання російською мовою, хочу шляхом різних коментарів і вставок зробити це читання веселим і цікавим. І ще вірші різні, від Аріосто до Пазоліні. Тому моя перекладацька робота досить монотонна, і перекладам Еко відрізнятися не від чого.

- Як, яким чином ви співпрацювали з Еко?

- Співпрацювати з Еко… знову ж таки це голосно сказано – ми іноді зустрічаємося і розмовляємо абсолютно сторонні теми. Або на виставках, ось так.

Ну один раз сіли і спробували зобразити корабель, щоб зрозуміти, де там які брамселі – для перекладу «Острова Напередодні». І те Еко намалював свій кораблик, написав на всіх вітрилах їх назви на відомих йому мовах, але все російське-то мені довелося шукати абсолютно самостійно і без всякої допомоги!

Найбільше ми розмовляли на різні теми (в основному про історію) в пору російського подорожі 1998 року.

Ну, з розмов він приблизно розуміє, що я роблю з його текстами.

У сенсі растолковиванія складних місць – ні, я, як правило, не питаю у нього. Ми радимося з колегами – перекладачами на всякі інші мови.

- Наскільки очікуваної або непередбачуваною виявляється траєкторія творчого розвитку Еко?

- Ну, хто чого очікує… Якщо від Еко чекати постійного повторення «Імені троянди», як його прийнято сприймати по канві фільму, – готика, ченці, жахи, біганина за лиходіями, то Еко не зовсім передбачуваний, у нього траєкторія різноманітніше. Але якщо хто знає, що Еко підготував спочатку ілюстрований працю «Про красу», а потім такий же том «Про потворності» (і те й інше розкішно видано в Росії видавництвом “Слово” в 2006-2007 роках), то, звичайно, не здивується, бачачи, що він створив ілюстрований роман.

- Ми пережили цілий Еко-бум, а як йдуть справи з книгами Еко в інших країнах? Де ще він особливо популярний?

- Так скрізь. Він і не переставав ніколи. Подивіться бестселер-листи «Амазону». Еко і в Європі, і в США, і в Південній Америці культова фігура. І потім, він адже весь час пише і весь час щось оригінальне, нове. Ось зараз знову роман пише, суто новаторський, говорити про нього я не можу.

- Нещодавно вийшла книга ваших італійських гастрономічних пригод. Як прийшла ідея написання інтелектуального бестселера про їжу і що в роботі над цією книжкою було найважчим?

- Чи не розтовстіти! Ідея лежала на поверхні. Про італійську їжу начебто кожному відомо все: на годину дольче фарніенте італійці наминали спагетті і піци під тарантелу, більше знати нічого.

Ще у італійців нібито останнім часом під впливом моди розрослася трава рукола, яку в Росії вишукано, але неправильно пишуть з двома літерами – «рукола» і тицяють у всі меню, де їй не повинно бути ніякого місця.

Я написала книжку, щоб битися з цими розхожими уявленнями, поговорити серйозно, але й весело та розповісти про Італію всім – навіть тим, хто без вагомої причини (причина – «реально визначитися, що ж поїсти» в ресторані) девятісотстранічний працю в руки б не взяв.

Книжка, за задумом, покликана пояснити, за що Італію так люблять у всьому світі і за що італійці люблять самі себе. А там і причина їх чарівності.

- Ви викладаєте, пишете, перекладаєте, як ви все встигаєте?

- А я встигаю менше, ніж варто було б, і на електронні листи деякі не відповідаю взагалі, особливо якщо довгі, а тільки на короткі, я їх розумію. Довгі я досить часто не розумію, що в них написано. Це невроз такий.

Викладання: я вирішила піти з університету. Двадцять років отпреподавала, вистачить. Чи не виплекала якось ніяких путніх учнів. Я, напевно, не Песталоцці.

Писати буду, переводити теж буду, але мало і тільки саме для мене цікаве, і, крім того, буду намагатися і раніше штовхати вперед свою основну тачку – літературна агенція, воно ж консультаційний центр для видавців і журналістів, головний офіс у Мілані, філії в Москві і в Барселоні. Це дуже трудомістке, але я дуже вірю в це створене мною з нуля справу.

- Що ви можете сказати про інтерес (або відсутності оного) в Італії до сучасних російським авторам?

- А ось швидше про відсутність оного. З часів Солженіцина великого інтересу не було. І тому літературному агенту доводиться різними стрибками і кривляннями залучати до росіян авторам увагу видавців.

В етнографів це називається пропіціаторнимі танцями: дай бог, щоб диво відбулося. Візьміть Акуніна, в Росії його так люблять, а в Італії скільки мені довелося танцювати, і проте …

Починають, слава небесам, розуміти масштаб особистості і обдарування Людмили Улицької. Їй у цьому році присудили найпрестижнішу премію «Грінцане Кавур» – за кращий зарубіжний роман.

- Кажуть, італійці схожі на росіян. Наскільки вірний цей стереотип?

- Італійці – ні, загалом, не схожі. Держава в Італії не централізована, і навіть у часи Папської держави влада центру не мала великого значення.

А російська психологія – це результат формування особистості під впливом сильного централізованого тиску зверху і в опозиції йому. Італієць ж значною мірою сам собі держава.

Тому він вибудовує свій світ сам, естетизує його як може і вважає, що від нього дійсно багато залежить і в особистісному плані і в соціальному. Тому – інше ставлення до середовища, в якій він живе. Ландшафти всі рукотворні, і руки, що чинили ці ландшафти, працювали з любов’ю.

До речі, мої всі ці міркування – переспів чужих думок. Російські мандрівники від Герцена до Віктора Некрасова писали приблизно це ж. І Муратов…

І не найвідоміші тексти – та ж музика, ось, наприклад, у листах Аполлона Григор’єва (М.: Наука, 1999): в Італії «що ні людина, то й спеціаліст». Професії дуже часто у італійців бувають спадкові, ось мій перукар – син перукаря і онук перукаря …

Морозивники в безлічі родом з Венето, книготорговці по всій Італії, як правило, родом з усього лише кількох сімей і народилися в маленькому бурге в Луніджане, бург називається Мулаццо, біля містечка Понтремолі, населення в бурге 800 осіб.

Автор: karina

Можливо вас зацікавить:
 

Переглядів: 539

Є що сказати? Залиште свій відгук прямо зараз!