Цікаві факти про книжки

Італійський письменник Алессандро Барікко розповів, чому автору корисно вміти придумувати рекламні слогани.

Бірікко і «Школа Холден»

З 1994 року в Туріні зусиллями Барікко відкрита письменницька «Школа Холден». Вибір імені засновники приватного «літературного інституту» пояснюють просто: їм хотілося створити такий навчальний заклад, з якого не було б спокуси втекти навіть у Холдена Колфілда, героя «Над прірвою в житі». За 18 років скромні приватні курси розрослися до великого і прибуткового учбового центру, в якому в різний час читали лекції практично всі сучасні класики, від Амелі Нотомб до Ієна Мак’юена. Правда, випускниками, вставшими в цей ряд, школа похвалитися особливо не може: за весь час – один тільки Паоло Джордано, автор «Самотності простих чисел», змусив серйозно посунутися вчителів. Але холденовці не сумують. «Наше завдання, – пояснюють вони, – ростити оповідачів. Не письменників. І не драматургів. І не режисерів. А саме оповідачів».

- Ви ж у минулому журналіст – як відбувся перехід від журналістики до літератури?

- Це правда, я писав для газет – як журналіст і музичний критик – кілька років. У мене не було роботи, і мені потрібні були гроші. Тоді я навіть не думав про те, щоб писати романи. Моєю мрією було викладати в університеті філософію, але це було важко здійсненно, тому що я не був для цього достатньо освічений. До того ж робочих місць мало, а бажаючих їх зайняти – предостатньо. Загалом, свій перший роман я написав тільки в 29 років.

- Про яку музику ви писали?

- Класичну. Це сталося випадково. Розумієте, класична музика – це така тема, за яку не кожен візьметься. І зовсім не кожен горить бажанням. Ну от я і взявся. І потім ще писав багато років. Просто я з музичної сім’ї: з дитинства граю на роялі, коли був маленьким, батьки водили мене в оперу. Це ж краще, ніж якщо б я любив Pink Floyd, ви не знаходите? На практиці це виглядало так: мені було 17 років і я любив слухати Бетховена або Брамса. Жахливо, правда? І в університеті я вивчав філософію мистецтв.

- Ви не думали стати професійним музикантом?

- Ніколи! У мене немає музичних здібностей. Я граю на піаніно все життя і не зрушився з середнього рівня. Так що можу похвалитися тільки пристрастю до музики. Але все це згодилося, коли я став письменником. І коли я відкрив свою школу для письменників «Холден», то перше, що оголосив учням: хочеш стати письменником – знай все! Мрієш бути другим Марселем Прустом? Пиши для кіно, реклами, коміксів, спортивні репортажі – заважай все з усім.

- Ви ще працювали в рекламному агентстві…

- Так, у 27 років у період гострого безгрошів’я я заробляв собі цим на хліб. Знайти роботу в рекламному агентстві тоді було легше легкого, і я пропрацював пару років копірайтером – рекламував машини і всякі дурниці. Було весело! Я навчився купі всяких речей. Але це виявилося не цілком моє покликання. Але коли я відкрив школу для письменників, то включив в навчальний розклад семінар по рекламному майстерності, тому що це взагалі дуже корисна штука. Мені дуже придалися ази рекламної справи, отримані в агентстві.

- Хто вплинув на ваше рішення стати письменником? Може бути, вам в дитинстві батьки читали багато книг?

- Знаєте, ні батько, ні мати мені не читали – вони були дуже зайняті. На дворі були 1960-ті, в Італії економічний бум, спосіб життя щороку змінювався. Батьки багато працювали, і кожна копійка витрачалася на добробут сім’ї. Так що я читав сам. Дуже любив дитячу гумористичну літературу. Ще читав багато книг моєї старшої сестри. Їй ці книги задавали читати в школі, вона ж їх терпіти не могла. Тому я читав її книжки і потім їй переказував. Так я почав багато читати.

- Я вперше прочитав ваш роман «Шелкс» по-французьки. Мої французькі друзі сказали, що з’явився новий італійський автор, який написав про Францію, і що це справжня література. Чому ви вирішили написати про Францію?

- Цю історію розповів мені один з моїх друзів, чий прапрапрапрадедушка займався тим же, чим герой моєї книги. На півроку він їхав до Японії, забирав личинки шовкопряда і повертався назад. Мені ця історія здалася цікавою. Через якийсь час один показав мені фотографію свого предка: європеєць, чепурних одягнений, дуже сумний. Поруч з ним – японка. Я був зачарований фотографією та історією цієї людини. Його подорожами довжиною в шість місяців. Його поїздки нагадали мені порухи людської душі. Я вставив в сюжет любовну інтригу, тому що вона просто повинна була там бути. Тому що людина, яка їде з одного кінця світу в інший, повинен бути чимось спонукуваний. А це любов.

- «Шовк» дивовижний манерою розповіді, яка ні в одному з наступних ваших романів не повторилася. «City» – більш складно організована книга. Чому ви більше не поверталися до цієї прозорої простоти?

- Мені більше подобається складний лист. Але історія «Шовку» вимагала простоти. Можливо, тому після «Шовку» я написав набагато більш складно улаштований роман – «City» – мою улюблену книгу. Звичайно ж, вона гірше всього продалася. Я навіть вибачився перед своїм видавцем за це. І за те, що більше ніколи не принесу йому таку просту книгу, як «Шовк». Хоча остання моя книга, яку тільки що переклали російською, – «Містер Гвін» – написана в цьому ж легкому прозорому стилі.

- Чи можна сказати, що захоплення музикою вплинуло на вашу манеру письма?

- Так, писати для мене – це як музика, як танець. Так само природно. Є кілька технічних прийомів, а далі – імпровізація, свобода тіла. Я танцюю з читачем. Це не означає, що вся література – як музика. Кафка, наприклад, не музикальний. Ви, навіть якщо дуже сильно захочете, чесне слово, не зможете танцювати під Кафку. Це неможливо!

• Новий роман Меттью Квіка екранізує TWC
• Книжковою столицею світу-2014 стане нігерійське місто Порт-Харкорт
• Ганна та Сергій Литвинові: Кожного разу ми знаємо, «куди тягне нас рок подій».
• Amazon робить електронні книги інтерактивними
• Булгаковський музей в Москві перетворять на літературний парк

Переглядів: 80