10 травня в історії книжкового світу


У Німеччині сьогодні відзначається День книги.

Дата ця вибрана зовсім не випадково – вона нагадує мільйонам людей у всьому світі про справжнє обличчя фашизму. Саме 10 травня 1933 року в Берліні і деяких інших німецьких містах сталася варварська акція спалення націонал-соціалістами книг, неугодних гітлерівському режиму.

Акція ця планувалася в надрах міністерства пропаганди Німеччини ще в лютому 1933 року. Авторство її приписують філологу-германісту, доктору Геббельсу, незадовго до цього призначеному міністром названого вище відомства.

Публічне спалення книг було направлено, по-перше, на залякування «середньої людини», яка звикла ставитися з повагою до друкованого слова, по-друге, на залучення молоді на сторону націонал-соціалістів. Вона давала можливість молоді відчути радикалізм нової влади, а також те, що нова влада покладає на неї великі надії. Саме студентам пропонувалася основна роль у майбутній інквізиції книг.

Публічні акції спалення книг проходили в багатьох, в основному університетських, містах країни: Бонні, Франкфурті-на-Майні, Мюнхені. На «святі багаття» зобов’язані були прийти викладачі та ректора університету. «Спочатку письменники – потім викладачі» – шепотілися студенти.

Оскар Марія Граф, відомий німецький письменник, не знайшов свого прізвища в списку спалюваних книг. Однак, це зовсім не обрадувало його. «Я все життя прагнув писати правду», – звернувся він до влади. «Чому ж ви не палите й мої книги? Невже я погано писав?»

20 000 книг було віддано вогню тільки в Берліні. В основному, книги єврейських авторів, а також твори марксистського і пацифістського характеру. Праці Альберта Ейнштейна, Карла Маркса, твори Генріха і Томаса Маннів, Стефана Цвейга, Еріха Кестнера, Зигмунда Фрейда та інших.

Акція Геббельса принесла очікуваний ефект. Революційний запал і радикалізм, конфлікт поколінь і амбітність молодих вчених – все було вміло використано для залучення молоді на сторону націонал-соціалістів. Німецькі студенти початку 30-х зробили найзапаморочливішу університетську кар’єру за всю історію Німеччини. Тепер молодь залишалося тільки організувати. З цим завданням нацистський режим впорався дуже скоро.

«Свято багаття» послужило відправною точкою введення тотальної цензури.

За роки нацистської диктатури список заборонених книг виростає до 5500 творів. Деяких авторів забороняють повністю, інших частково. Під прес державної пропаганди потрапляють і письменники, і поети, і вчені. Німецька література виявляється задавленою. В еміграцію їдуть майже всі видатні письменники – сім’я Манн (Томас і Генріх), Ремарк, Фейхтвангер, Стефан Георге, Бертольт Брехт. Ті ж, хто залишається, або перестають писати, або стають жертвами невідомих убивць. З знаменитих письменників лише Ернст Юнгер і Готфрід Бенн залишаються лояльно налаштованими по відношенню до режиму. Доля німецьких емігрантів складається драматично, часом трагічно. Курт Тухольський, Карл Ейнштейн, Вальтер Беньямін, Стефан Цвейг добровільно покидають життя, зробивши суїцид.

Зараз події 30-х років у Німеччині представляються нам жахливими і неймовірними. І все ж ніколи не слід забувати про них, щоб не допустити повторення «багаття» в майбутньому. Для цього на сучасній площі Бебельплатц, де колись палили книги, знаходиться один з найбільш вражаючих пам’ятників Німеччини – «Versunkene Bibliothek» («потонувша бібліотека»). Його автор – ізраїльський архітектор Миха Ульман (Micha Ullmann), батьки якого покинули Німеччину в 1933 році.

У центрі площі, під товстим квадратом скла, знаходиться біла кімната з порожніми книжковими полицями. Магічне світіння, що розповсюджується під склом, притягує перехожих. Порожній простір під землею передає ідею втрати. А поруч зі скляною плитою – маленька пояснювальна табличка: «На цій площі 10 травня 1933 нацистські студенти палили книги».

В цей день народилися:

1760 – Клод Руже де Лілль (Claude Joseph Rouget de Lisle) (пом. 1836), французький поет і композитор, автор «Марсельєзи».

1876 – Іван Цанкар (Ivan Cankar) (пом. 1918), словенський письменник, чия творчість багато в чому визначила розвиток словенської літератури ХХ століття.

1886 – Карл Барт (Karl Barth) (пом. 1968), швейцарський теолог і письменник, один із засновників діалектичної теології, маніфестом якої став твір Барта про послання апостола Павла до римлян.

1897 – Уолтер Лоуенфелс (Walter Lowenfels) (пом. 1976), американський поет і публіцист.

1924 – Юлія Друніна, поетеса («Тривога», «Не буває кохання нещасливого», «Окопна зірка», «Заметіль», «Покривається серце інеєм»).

Народилася 10 травня 1924 року в Москві. Її батьки працювали в школі: батько – вчителем історії, мати – бібліотекарем. Юлія закінчила школу № 131, де працював її батько. Вірші вона писала ще школяркою. Це були вірші про любов, про природу.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Юлі було 17 років. Вона прийшла у добровільну санітарну дружину при Районному суспільстві Червоного Хреста, працювала санітаркою, будувала оборонні споруди під Можайськом. Після поранення потрапила в Школу молодших авіафахівців і, закінчивши її, була направлена в штурмовий полк на Далекому Сході.

Поїхавши на похорон батька, вона не повертається у свій полк, а отримує направлення на Західний фронт: воювала в Білорусії, Прибалтиці. Після контузії в 1944 році була демобілізована. Війна стала головною темою віршів Юлії Друніної.

Приїхавши до Москви і не здавши вступних іспитів, Юлія відвідує заняття в Літературному інституті. У 1945 році були опубліковані її вірші в журналі «Знамя», в 1947 році вона була прийнята до Спілки письменників. У 1950-1980-х роках виходять збірки її віршів: «Розмова з серцем», «Вітер з фронту», «Сучасники», «Тривога», «В двох вимірах», «Я родом з дитинства», «Окопна зірка», «Не буває кохання нещасливого», «Бабине літо», «Сонце – на літо». Юлія Друніна пробувала себе в прозі – написала повість «Аліска», автобіографічну повість «З тих вершин…», публіцистичні твори.

У 1990 році обиралася до Верховної Ради СРСР, але розчарувалася в діяльності цього органу.

20 листопада 1991 вона наклала на себе руки, не бажаючи бачити, «як летить під укіс Росія». Похована поруч з чоловіком Олексієм Каплером у селищі Старий Крим.

1932 – Галина Щербакова (пом. у 2010), радянська і російська письменниця, сценаристка.

Народилася в 1932 році в Дзержинську Донецької області (Українська РСР). Шкільні роки Щербакової пройшли в німецькій окупації.

Після закінчення школи вступила в Челябінський педагогічний інститут, після його закінчення працювала в школі вчителькою російської мови та літератури. Також деякий час працювала в газеті журналістом, проте кинула цю роботу, так як хотіла стати письменником, а журналістика, як вважала Щербакова, «затягує і веде в сторону».

До кінця 70-х років Галина Щербакова писала, за її словами, «серйозні речі – велику прозу на філософські теми. Але ці речі ніхто не хотів публікувати». І одного разу вона вирішила написати роман про любов. Так народилася повість «Вам і не снилося», яку восени 1979 року опублікував журнал «Юність». Несподівано для самої письменниці повість мала приголомшливий успіх, Щербаковій стало приходити безліч захоплених листів.

Уже незабаром після опублікування, в 1980 році повість екранізував Ілля Фрез. Фінал був змінений з благословення Щербакової – вона боялася, що, якщо й у фільмі головний герой загине, сотні хлопчиськ послідують його прикладу. Епізод із падінням героя прийшов їй в голову не випадково – її власний син-підліток, «піднімаючись по водостічній трубі до своєї першої любові», зірвався і впав, відбувшись забоями.

15 січня 2010 Щербакова отримала в Челябінську Народну премію «Світле минуле».

В останні роки письменниця важко хворіла, перенесла порожнинну операцію, але оговтатися так і не змогла. Останнє її інтерв’ю датується січнем 2010 року, коли виповнювалося 30 років від часу початку роботи над фільмом «Вам і не снилося…».

Галина Щербакова померла в Москві 23 березня 2010 року. Похована на Міуському кладовищі, в районі Мар’їного гаю.

Крім своєї знаменитої повісті, Щербакова написала більше 20 книг, серед яких повісті й романи «Двері в чуже життя», «Відчайдушна осінь», «Актриса й міліціонер”, “Армія коханців”, “Біля ніг лежачих жінок”, “Кісточка авокадо”, «Подробиці дрібних почуттів», «Мітіна любов», «Ліжко Молотова», «Не бійтеся! Марія Гансовна вже померла», «Радості життя”, “Сходження на пагорб царя Соломона з коляскою і велосипедом» та ін. Останнім часом вона працювала над новим романом, він залишився незавершеним.

1938 – Марина Владі (справжнє ім’я Марина Володимирівна Полякова-Байдарова), французька кіноактриса російського походження, остання дружина Володимира Висоцького.

В цей день померли:

1696 – Жан де Бруйяр (Jean de La Bruyère) (нар. 1645), французький письменник.

1727 – П’єр Якопо Мартелло (Pier Jacopo Martello) (нар. 1665), італійський драматург і поет, автор трагедій, драм і комедій, який підготував грунт для італійського Просвітництва.

1849 – Кацусика Хокусай, японський художник Укійо-е, ілюстратор, гравер, письменник.

1889 – Михайло Євграфович Салтиков-Щедрін, російський письменник.

Народився (15) 27 січня 1826 року в селі Спас-Кут Тверської губернії в старовинній дворянській родині.

Дитячі роки пройшли в родовому маєтку батька. Отримавши гарну домашню освіту, в 10 років був прийнятий пансіонером в Московський дворянський інститут, а в 1838 році переведений в Царськосельський ліцей. Тут починає писати вірші під впливом творчості Бєлінського, Герцена, Гоголя.

У 1844 році після закінчення ліцею служив чиновником у канцелярії Військового міністерства. «…Скрізь борг, скрізь примус, скрізь нудьга і брехня …» – таку характеристику дав він бюрократичному Петербургу.

Перші повісті Салтикова «Суперечності» (1847), «Заплутана справа» (1848) своєю гострою соціальною проблематикою звернули на себе увагу влади, наляканих французькою революцією 1848 року. Письменник був висланий у Вятку, де жив наступні 8 років. У 1850 році його призначають на посаду радника в губернському правлінні міста. Це дало можливість спостерігати чиновний світ і селянське життя.

В кінці 1855 року після смерті Миколи I він повертається до Петербурга і відновлює літературну роботу.

У 1856-1857 роках письменником були створені «Губернські нариси», за які читаюча Росія назвала його спадкоємцем Гоголя.

У 1858-1868 роках з невеликою перервою Салтиков був на державній службі в Рязані, Твері, Пензі, Тулі. Часта зміна місць служби пояснюється конфліктами з начальниками губерній, над якими письменник «сміявся» в памфлетах-гротесках.

Після скарги рязанського губернатора Салтиков в 1868 році він був відправлений у відставку в чині дійсного статського радника. Він переїжджає до Петербурга і приймає запрошення Н. А. Некрасова стати співредактором журналу «Вітчизняні записки». Тепер він цілком віддається літературній діяльності. У 1869-1870 роках Салтиков-Щедрін пише «Історію одного міста», вершину свого сатиричного мистецтва.

У 1875-1876 роках він лікувався за кордоном, у Парижі зустрічався з Тургенєвим, Флобером, Золя.

У 1880-і роки сатира Салтикова сягає кульмінації: «Сучасні ідилії», «Господа Головльови», «Пошехонскі оповідання». В останні роки життя створив свої шедеври: «Казки», «Дрібниці життя», «Пошехонська старина».

Помер Салтиков-Щедрін (28 квітня) 10 травня 1889 року в Петербурзі. Його сатира і сьогодні яскрава і актуальна.

1936 – Володимир Германович Богораз (нар. 1865), етнограф, лінгвіст і письменник.

1960 – Юрій Карлович Олеша, письменник («Три товстуни»).

Народився (19 лютого) 3 березня 1899 року в Єлисаветграді (нині – Кіровоград, Україна), в сім’ї акцизного чиновника з збіднілих польських дворян. Рідною мовою в сім’ї була польська.

У 1902 році сім’я переїхала до Одеси. Тут Юрій вступив до гімназії. Закінчивши її в 1917 році, вступив до Одеського університету, де два роки вивчав юриспруденцію. Тут він разом з молодими літераторами Валентином Катаєвим, Едуардом Багрицьким та Іллею Ільфом утворив групу «Колектив поетів» – вірші Олеша писав з дитинства.

В роки громадянської війни він залишався в Одесі, а в 1921 році переїхав з голодної Одеси до Харкова, де працював журналістом і друкував вірші в газетах.

У 1922 році батьки Олеші емігрували до Польщі, а Юрій переїхав до Москви. Писав фейлетони та статті, підписуючи їх псевдонімом Зубило. Ці твори публікувалися в газеті залізничників «Гудок», в якій друкувалися також Михайло Булгаков, Валентин Катаєв, Ілля Ільф та Євген Петров.

У 1924 році Олеша написав свій перший прозовий твір – казковий роман «Три товстуни», присвятивши його своїй дружині, Ользі Суок. Роман був опублікований в 1928 році і з тих пір ім’я письменника незмінно пов’язують з цією доброю казкою.

Потім був створений роман «Заздрість» (1927), оповідання та п’єси, але жоден із цих творів не зміг завоювати в Росії такої популярності, як «Три товстуни».

У роки війни Олеша жив в евакуації в Ашхабаді, потім повернувся до Москви. Обстановка, створена сталінським режимом у країні та в культурі, надавала Олеші помітний гнітючий вплив. У 1930-х багато друзів і знайомих письменника було репресовано, головні твори самого Олеші з 1936 року не друкувалися і не згадувалися офіційно – заборона була знята лише в 1956 році.

Але письменник все ж продовжував свою творчість, про що свідчать його численні щоденникові записи і книга «Ні дня без рядка», яка була опублікована лише в 1961 році, після смерті письменника.

Олеша помер у Москві 10 травня 1960 року.

2006 – Олександр Олександрович Зінов’єв (нар. 1922), видатний російський логік, соціолог і письменник.

Події дня:

1917 – Заснована Російська книжкова палата.

На початку 20 століття Росія була однією з найбільших книговидавних країн світу. Проте розвинена книжкова індустрія знаходилася в жорстких рамках цензури царської влади. Тому одним з перших актів Тимчасового уряду після революції 1917 року стало скасування Головного управління у справах друку.

10 травня 1917 в Петрограді постановою Тимчасового уряду було створено бібліографічну установу “Російська книжкова палата». Основними функціями установи були визначені: реєстрація всього поточного друку в радянській Росії, а також друкарень, літографій та інших подібних закладів; освіта книжкового фонду для постачання державних установ та книгосховищ всіма виходять в Росії друкованими творами.

У 1920 році Палата була переведена в Москву та реорганізована в Російську центральну книжкову палату, а в 1936 році перетворена у Всесоюзну книжкову палату, яка стала центром державної бібліографії і статистики друку в СРСР, науково-дослідною установою в галузі бібліографії, книгознавства та видавничої справи.

Успадкувавши від царського Головного управління у справах друку один тільки «Книжковий літопис», палата за роки Радянської влади охопила бібліографічною реєстрацією всі види друкованої продукції, що випускається в країні. Вона систематично видавала бібліографічні журнали, щорічники, бюлетені, збірники, вела велику довідково-бібліографічну роботу по запитах держорганів і різних організацій.

У 1992 році установа знову стала іменуватися Російською книжковою палатою. Указом Президента на неї були покладені функції центру державної бібліографії, архівного зберігання видань, статистики друку, міжнародної стандартної нумерації творів друку та наукових досліджень в області книжкової справи.

Щорічно обробку в технологічному режимі з використанням сучасних електронних засобів в Палаті проходять близько мільйона видань. Отримана інформація доводиться до споживачів шляхом поширення по підписці державних бібліографічних покажчиків (літописів), карток централізованої каталогізації, а також організації автоматизованого довідкового обслуговування.

Книжкова палата є не тільки основним в Росії реєстраційним центром в області бібліографії, а й великим науково-дослідним інститутом. Палата представляє книжкову справу Росії в міжнародних організаціях: в UNESCO, в ISDS, в Index Translationum. Також Книжкова палата взаємодіє з національними бібліотеками й інформаційними центрами багатьох країн світу.

1978 – В Одесі почалися зйомки фільму «Місце зустрічі змінити не можна» за романом братів Вайнерів “Ера милосердя”.

Серіали про міліцію завжди були дуже популярні. І хоч сьогодні громадяни часто лають охоронців правопорядку, фільми про міліцію продовжують дивитися із задоволенням. Самим культовим у Росії серіалом про трудові будні МУРу є, безсумнівно, п’ятисерійний фільм Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна». Серіал був створений на базі Одеської кіностудії, а зйомки почалися 10 травня 1978 року.

Автор: alla

Можливо вас зацікавить:
 

Переглядів: 135

Є що сказати? Залиште свій відгук прямо зараз!